Треба сіяти

   Треба сіяти, навіть якщо абсолютно незрозуміло, де будуть жити ці ще ненароджені сіянці, а здоровий глузд тихо шепоче: «Зупинися, шановна, у тебе ж город тріщить по швах». Місце? Потім знайду. Або висаджу у горщики і заставлю ними всю бруківку навколо хати. Або "відіжму" шмат газону.
   Треба сіяти і записувати на табличках шифри і батьків, рахувати насінини й прикидати, який відсоток із майбутніх сіянців стане сортами. Треба думати, де спорудити пʼяту компостну купу - бо четверта вже заповнена по вінця. По другі вінця.
   Треба сіяти, переглядати квіткові каталоги, дресирувати Грету, щоб не ламала хвостом квітконоси, гладити кішок і донатити на військо. Треба обмінюватися сортами чи хоча б тичинками для запилення з такими ж квітанутими колегами і радіти їхнім успіхам.
   Треба доглядати сіянці, попри обдерті нігті, припалений на сонці ніс та хрускіт в колінах і пильнувати, щоб якесь пітятко з міжʼярʼя не залетіло в пошуках кияхів, бо ніяка сукня з лелітками не компенсує втрачені рослини.
   Треба чекати їх цвітіння, навіть якщо не знаєш, куди втиснути слово "допіру", воно крутиться в голові, проситься в контекст, але ніяк не вставляється. Ну добре, допіру най буде без "допіру".
   Треба сіяти, бо насіння - це віра в майбутнє. Це доказ того, що ми не зламалися і не будемо скніти у вічній гризоті. Що ми живемо не лише повітряними тривогами, балістичними ракетами і далекобійними дронами, а й тим, що після холодної і, напевно, нелегкої зими навесні зʼявляться молоденькі сіянці і зʼявиться надія.
   Бо світ навколо крихкий, а квіти справжні.

(Допис у фб від 16 листопада 2025 року, за мотивом тексту всеукраїнського радіодиктанту, автор Є. Кузнєцова)